"А коли я бачу пшеничні, соняшникові або неонові жовті гречані поля до краю неба, я думаю: "Боже, який простір!" Прочитала у Вас ці слова і захотілось у відповідь Ліну Костенко: *** Стоїть у ружах золота колиска. Блакитні вії хата підніма. Світ незбагненний здалеку і зблизька. Початок є. А слова ще нема. Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть. І хмари, не прив’язані до слова, от просто так — пливуть собі й пливуть. Ще кожен пальчик сам собі Бетховен. Ще все на світі гарне і моє. І світить сонце оком загадковим. Ще слів нема. Поезія вже є.